Alex2014

Снилось мне, что вот уже я дома,
И как-будто не было разлуки.
Все до боли близко и знакомо,
Только от волненья дрожат руки.
И пускай здесь пылью все припало,
Паутинкой трещинки на окнах.
Я уткнусь в родное одеяло,
И оно от слез моих намокнет.
Вспомню звонкий смех и шум веселья,
Как семьей событья отмечали.
Вспомнятся и грустные мгновенья...

Боже, как за всем этим скучаю!

Обниму рукой родные стены,
Вновь перелистаю все альбомы.
И вдохну все тот же неизменный,
Тот уютный запах, запах дома.

Просыпаюсь вновь в чужой квартире,
И подходит снова к горлу ком.
Лишь во сне могу тебя увидеть,
Мой родной и теплый, милый дом...

ЦІ СЛОВА НАПИСАВ ХЛОПЧИНА, ЯКИЙ ЗАРАЗ НА ВІЙНІ ЗАХИЩАЄ НАШУ КРАЇНУ ВІД РАШИСТІВ...ДО СЛІЗ...

Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка - один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно - хворими...
Це все від війни... від великого горя,
Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там - щастя.
Не шукай собі зла.