Гостята

Подумала, панству буде цікаво

Цикл дописів до листопадового #запалисвічку
Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за совєтів - то податок на дерева (і кущі)
та масова примусова вирубка садів.
Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го і останній 1953го, буквально перед самою смертю Сталіна.
В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали).
В інших - це робили показово бригади "буксірів" і червоноармійців.

Скасували його в 1954 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру - важко оцінити.
Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки.
Але якщо коротко:
було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос),
смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків).

От ви куштували коли-небуть дулі?

Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких,
він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів).

Деякі культури - чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики
- просто зникли, часом навіть назви не лишилося...

(Мені здавалося, що фізаліс - це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.)
...

А разом із тим усим - зникли рецепти солодощів і домашніх наливок.
І навіть слова - зникли.

От ви знали, що первісно означало слово "смаколик"?
На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів - від скасування кріпацтва і до першого податку на садки,
тобто майже три покоління - селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди.
Кожна сім'я мала свою спеціалізацію - смородина, малина, аґрус... або яблука, або вишні.
А "смаколик" - це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.

Коли податок на садок скасували, мій дідо - Петро Сікачина - заповзявся посадити садок.

Це була його стрижнева мрія, життєва опора.
Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки.
І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати, як сінокіс.

А сам яр - для стримання ерозії - засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи,
а також ліщину й бузину).
Ерозія припинилася.

Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев - лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах,
ялини, верби, осокори, тополі, дуби.
Це по суті врятувало село й поля довкола нього.
Інакше б прийшли суховії.

Так ось, щоб змогти посадити саодок із яблунь і груш - всі дерева дід сам щепив - він обійшов усі довколишні села в пошуках живців.

Бо плодових дерев, що вціліли - були одиниці.
Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль,
і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам'яті в нас його ніхто, крім корови не їв,
на Вінничині це - "канхветка").

Крім того, 4 сорти груш.

Сливи і вишні росли дикі.

4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х.

Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів - дідові молодші брати, які пішли у військові,
надсилали дідові кісточки з Кавказу.

Ще одну морелю місцеву дід нашукав в лісосмузі.
Смородина в нас росла дика - велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими.
Порічки й малина з'явилися пізніше.

До дерев ставилися з благоговінням.
Зрубати? Гріх.

Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево - оплакували.
Кожне весняне саджання - свято і символічний акт "я живу, я росту, я вірю в майбутнє...
і коли навіть я помру, дерева - залишаться."

Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати "фруктовий голод" вдалося в 1969р.

Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи - втрачені сорти й культивари, природні гібриди...
вони втрачені навіки.

Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття - це втрачений час.

І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам'ятав з дитинства,
як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки?

Такі рани зціляє тільки Бог.
Такі гріхи прощає тільки Бог.
Наш обов'язок - пам'ятати.

Зоя Жук.

ПС моїй мамі бабуся купувала 3 горішки на базарі, на гостинець.

Про Київське сухе варення дізналася дорослою. Не їла ні разу.

Суто українських страв в родині було дуже мало, та і з чого було бабусі готувати, все її молоде життя, то совіти з їх податками, утисками і голодоморами (бабуся пережила 2, я пізня дитина пізньої дитини).

- Друг Вагнер!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

- Друг Отче!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

Двісті горлянок розривають простір і оце «загинув в бою» звучить як грім в морозному лісовому повітрі, а у відповідь десь в далекому в селі прокидаються і гавкотять пси.

- Друг Хаммер!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

- Друг Фокус!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

Я гукаю разом з усіма і намагаюсь зрозуміти, чому в нашому гукові нема ні півтону скорботи?!
Злість, бажання помсти, погроза ворогові та навіть гордість, але от скорботи нема.

- Друг Бумер!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

- Друг Дракон!
-ЗАГИНУВ В БОЮ!

Мені спадає на думку, що стіни Михайлівського вже не вистачить, щоб помістити не неї всі обличчя і всі імена, але це дуже важливо.
Саме обличчя, саме погляди.

- Друг Дантист!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

- Друг Девольт!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

Який довгий список.

В червні молода журналістка в інтерв’ю запитала скільки в нашому підрозділі загиблих і почувши відповідь сказала необачно «так це небагато».

Нас було в кімнаті четверо і я спитав:
- А якщо тобі завтра подзвонять і скажуть що от я і хлопці загинули всі - це буде багато?
Нас же всього четверо?
Вона, здається, зрозуміла.

- Друг Шип!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

- Друг Майстер!
- ЗАГИНУВ В БОЮ!

Хвилина мовчання.
Хвилина на подумати і згадати.

З ПОКРОВОЮ ВАС.

Володимир Демченко

Микола Вороний

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

Да луче есть на своей земли костю лечи
ине ли на чюже славну быти
Лiтопис, за Iпатським списком

***
В давнiх лiтописях наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.

Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Нi, про інше щось говорить
Те старе оповiдання…
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.

I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тiм, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали…

———

Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
3 ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догiдно —
І жилось тому хлоп’ятi
І безпечно, i вигiдно.

Час минав, і став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi, уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.

Зажурився, засмутився...
В день не їсть, а серед ночi
Плаче бiдний та зiтхає,
Сну не знають його очi.

Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.

Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.

«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.

Ти пiди у землю руську,
Ворогiв наших країну —
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.

Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу рiдного привiлля!»

I пiшов гудець в дорогу,
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.

Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня —
Пiсня вiльного народу:

Про славетнiї подiї —
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи —
Тi походи молодецькi!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!

Але ось вже затихає
Бренькiт дужий, акордовий
I замiсто його чути
Спiв народний, колисковий.

То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi свойому,
Як маленьким колисала.

Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...

Aле спiв цей нiжний, любий,
Анi перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Вiн сидить нiмий, байдужий.

I схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..

Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях, в сповиточку!
I тремтячими руками
Розриває вiн сорочку

I з грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.

Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.

Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним i батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.

«Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!»

Так вiн скрикнув, і в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.

*

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали–вiщували
Заповiти благороднi,—

А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свiй повороту?!

Полтава, 11.VІІІ.1899